Хотілося б поділитись історією з життя. Народився я, як зрозуміло, в Україні, на лівому березі Дніпра - недалеко від місцевих святинь типу Канева чи Холодного Яру.

В метафізично-гриболандшафтному сенсі Середнє Подніпров'я - це суміш грибниць з урвищ та ярів, де ховалися різноманітні гайдамаки (і пан Онуфрій Заглоба з Сенкевича) та грибниць з лісосмуг, якими прорізали сакраментальні євразійські степи місцеві большевіки.

Ліс - поле - лісосмуга - поле - лісосмуга. Ще трапляються кургани. Так от в цих лісосмугах, особливо восени, можна назбирати до п'яти мішків шампіньйонів за пару годин. Коротше грибне у нас місце, нічого не скажеш, хоча в повсякденному раціоні грибів менше, ніж в тій же сусідній Чернігівщині.

Коли я був ще малим, жив у нас в селі справжнісінький юродивий. Натуральний такий юродивий, наче зі сторінок відомого візантиніста Іванова виліз. Еткіндовський, революційний персонаж. Звали його Вася.

Тато розповідав тоді, що з ним не варто говорити або ж чіпати його, що він хворий (скоріше всього - хвороба дауна). Тим не менше ми часто його годували, коли він приходив до нас на хутір. Мене прикалувало його довге немите волосся, міхова шапка, валянки влітку, вічно щасливі дитячі очі, посмішка та довга, дугінська борода до грудей.

Вітався він зажди так:
- Привєт, я Вася. А ти віриш в Бога? А я вірю...

І Вася справді вірив, хоча в церкву й не ходив (мабуть, безпоповець, чесне слово). Жив він разом зі старенькою матір'ю, яка не могла (та й не хотіла) встежити за 40-літнім божим дитям, тому Вася проводив весь час гуляючи по місцевим лісам та полям, вивчаючи все життя стежинки, що нікуди не ведуть.

Одного разу якісь модняві алкоголіки з сусіднього села вирішили поприкалуватись над ним та зіскребти Васі бороду тупим ножем. Троє тримало плачучого юродивого, щоки були в крові. На щастя в цей момент необачних, що вирішили влаштувати екзекуцію прямо на дорозі, зустрів мій батько з товаришами (їхали велосипедами додому з гульок). Зрештую Васю врятували, пахани в жаху розбіглися.

Через кілька років Васіна мати померла. Сам він не вижив би, тому його забрала до себе сестра, що жила з красноімперських часів в стольном градє-Масквє.

Чай-кофє-капучіно, дорогая квартіра замість глиняних стін та солом'яного даху, телевізор та інші прибаутки модерна, здавалося б, мали нарешті ощасливити нашого героя - бери, мол, й живи!

Але Вася швидко впав в дипресію. В пересічного москвіча не запитаєш, чи вірить він в Бога, раптово зник місцевий ставок (з чудовими залізними зонтами у вигляді мухоморів, до речі) та гуси. І де хати з бабами, що завжди пригостять чимсь смачним, чому не видно череду, уже ж час гнати корів на пастовень?..

Вася помер через три тижні. Його водили до лікарів, що даремно намагались встановити якийсь діагноз, виписували пилюлі, носили солодощі всякі. А Вася просто помер. Помер від суму за рідними стежками.

Такі справи.

#ПК_свидетельство